Вона (опівночі):
«Писатиму тобі білим по білому. Дозволиш? Чуєш, дощ за вікном? Я дарую його тобі. Якщо захочеш, краплинки цілу ніч розповідатимуть про мої секрети. А вранці ти збиратимеш спогади з очей-волошок і гадатимеш, що все це сон.
Мені бракує тебе, чуєш?
А хочеш, я подарую тобі цю ніч і ти залишишся з нею наодинці? Вона співатиме тобі соло. Ні, не хочеш?
Тоді ми з дощем подаруємо тобі веселку. Боїшся опинитися зі мною по різні її боки? Ну що ж, тоді лишайся наодинці з павуком, який давно вже плете павутиння на дні твого серця…
Чуєш, дощ розповідає казку про два закохані серця, які довго шукали одне одного. Вони блукали лабіринтами власних доль і нарешті зустрілися. А потім… потім у гості прийшла буденність, і з того часу вони вже не можуть поєднатися.
Мовчиш? Скільки можна мучити одне одного тишею?
Закінчується біле чорнило. Ти кажеш, що однаково не вмієш читати слова, написані білим по білому. Що ж, тоді доведеться взяти чорний папір й олівець – можливо, чорне по чорному буде тобі ближчим?»

Він (вранці):
«Хочу написати тобі, але навіщо, якщо ми однаково не чуємо одне одного.
Ти чуєш музику дощу, а я – лише його монотонний стукіт по підвіконню. Взяв у руки олівець, а він чомусь постійно ламається, ще трохи – і його серце взагалі закінчиться…
Ти любиш поезію, а я живу в прозі. Твоя найкраща подруга – ніч, а я – жайворонок. У калюжі ти бачиш зорі, а я – бруд. То про що говорити далі?
Хочу подарувати тобі себе, але тобі не потрібен такий подарунок, тому що фарби, якими я намальований, не надто яскраві й не поєднуються з твоїми. А хіба я винен, що художник був дальтоніком?
Ти говориш про буденність з огидою, але ж від неї не втечеш. Чи надовго ти зможеш заховатися у власному ілюзорному світі? А потім що? У мене хоч павук живе, а в тебе? Герані… й ті згнили від того, що ти занадто багато часу проводиш з дощем.
Ти кажеш, що я тебе не чую? А ти бодай раз спробувала перервати мовчання? Якщо хочеш – я піду, але з ким ти залишишся? З дощем, який завтра чайне шукати ліпшої долі? З ніччю, яка за кілька годин помре й стане світанком?
Зрозумій одне: моїх фарб уже не зміниш, я ніколи не почую дощу, але ти для мене – і день, і ніч, і сонце, і дощ. Вибач, заговорився з прірвою, бо ти однаково не чуєш – ти слухаєш дощ.